Людмила ГРИЩЕНКО, викладач зарубіжної літератури 

«Ми піднімаємося, підтримуючи інших». — Роберт Інгерсолл 

Вивчення літератури сьогодні — це не лише сухий аналіз тексту, а поєднання літературознавства та психологічного співпереживання. Емоційний інтелект дозволяє читачеві не просто стежити за сюжетом, а й глибоко занурюватися у внутрішній світ героїв. Література стає простором, де учень вчиться розуміти себе, інших, світ, який оточує. Розвиток емоційного інтелекту через літературу формує навички комунікації, емпатію, критичне мислення. Такий підхід робить уроки живими, допомагає говорити про складні теми (страх, моральний вибір, смерть) формує емоційну зрілу особистість. Так при вивчені літератури періоду другої світової війни учні глибоко переживають емоції персонажів творів та подій, які змальовані у творах, враховуючи реальні події сьогодення. Учні порівнюють з власним досвідом категорії зради, дружби, самотності. Важливими стають відповіді на дискусійні питання:- чи можна пробачати? – а що відчуваєте ви на місці літературного героя? Учням подобається створювати емоційну карту персонажів, розпізнаючи емоції персонажу та як вони змінюються протягом сюжету. Відстеження власних емоційних реакцій на прочитане стає інструментом мотивації та пробуджує інтерес до процесу читання

Іноді в житті трапляються події, що залишають глибокий слід у серці, наповнюють душу теплом і особливою гордістю. Для мене саме такою подією стала участь у презентації унікального гастрономічного рушника «Енеїди» — мистецького проєкту, що об’єднав літературу, кулінарну спадщину та національну пам’ять. Презентація відбулася в межах всеукраїнського проєкту, який став справжнім культурним явищем. На Черкащині один із сотні унікальних оригіналів цього рушника презентувала Черкаська обласна бібліотека для дітей. У стінах бібліотеки панувала атмосфера натхнення й духовного піднесення: література зустрічалася зі смаком, історія гармонійно перепліталася із сучасністю, а національні традиції оживали в кожній деталі. Рушник «Енеїди» — це не просто мистецький витвір, а символічне полотно української культури, у якому закодовані пам’ять поколінь, народний побут і незламний характер нашого народу. Кожна страва, відтворена на рушнику, постала як знак національної ідентичності. Завдяки інтерактивним QR-кодам відвідувачі мали можливість не лише побачити, а й глибше пізнати рецепти, історію та особливості приготування традиційних українських страв. Особливу гордість і щире хвилювання я відчула, спостерігаючи за участю наших студентів. Саме вони, власноруч приготувавши кілька страв, закодованих у QR-кодах рушника, продемонстрували високий рівень професійної майстерності, відповідальності й творчого підходу. Було надзвичайно зворушливо бачити, як знання, здобуті під час навчання за фахом кухаря та пекаря, втілилися у гідний результат і викликали щире захоплення гостей заходу. Презентація пройшла в теплій, піднесеній атмосфері єдності та культурної гордості. Кожен елемент рушника промовляв про любов до рідної землі, глибоку повагу до традицій і щире прагнення передати їх наступним поколінням. Справжнім підтвердженням вагомості цієї події стало моє випадкове відкриття в соціальних мережах: у лютому 2026 року цей рушник було вручено Папі Римському Франциску як знак вдячності за підтримку України — незалежної та самостійної держави. Усвідомлення того, що українська культура зазвучала на такому високому міжнародному рівні, наповнило моє серце глибокою гордістю, вдячністю й вірою в духовну силу нашого народу. Для мене цей проєкт — не лише демонстрація кулінарної майстерності чи вшанування літературної спадщини. Це переконливий доказ того, що українська культура живе, розвивається, осучаснюється та знаходить нові, креативні форми самовираження. Це натхнення творити, берегти традиції й з гідністю представляти Україну у світі. Саме завдяки таким ініціативам наше минуле й сучасне поєднуються, щоб разом творити сильне, гідне та світле майбутнє.

Людмила КОВАЛЕНКО, викладач української мови

У ХХІ столітті учневі важливо зрозуміти себе й не втратити внутрішній стрижень.

🤝Допомогти віднайти себе можна через слово українських письменників.

✍️Ліна Костенко нагадує: «Кожному поколінню сняться свої кошмари», тож труднощі — закономірні.

✍️Тарас Шевченко вчить поєднувати відкритість світові з вірністю собі: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

✍️ Іван Франко підкреслює ціну зусиль: «Лиш боротись — значить жить».

✍️Василь Симоненко утверджує гідність: «Ти знаєш, що ти — людина», а

✍️ Леся Українка дарує надію: «Без надії таки сподіваюсь».

        Новий рік тихо увійшов у наше життя.     Січень промайнув, лютий вже на порозі весни. Ми проживаємо четвертий рік війни. Це не свято — це пам’ять, біль і водночас сила. Ми вчимося жити далі. Працювати. Усміхатися. Триматися. Ми святкуємо — іноді зі сльозами, іноді з тривогою в серці, але завжди з вірою. Ми навчаємо дітей — навіть коли темно. Навіть коли холодно. Навіть коли складно. Попереду — день, коли темрява відступить. Попереду — наша жадана Перемога. І ми йдемо до неї крок за кроком.

Тамара ВОЛОС, викладач україїської мови 

Життєві цінності людини ― це ґрунт, на якому базується все життя…

Людяність — це стан душі, що народжує світло, навіть коли навколо важкі часи…

  Особисто мені завжди щастило на педагогів, які намагалися прищепити нам все найкраще. Також я добре пам'ятаю слова моєї першої вчительки, яка постійно нам казала про те, що ми повинні бути, насамперед, порядними людьми. Ці мудрі слова закарбувалися в моїй пам'яті на все життя. Тому перед нами, педагогами, стоїть важливе завдання: виховувати в студентів загальнолюдські цінності. Художня література — це підручник життя, який дає нам не тільки історичні знання, формує світогляд, а й впливає на морально-естетичне самовдосконалення.   

 Для цього я використовую:

  евристичний метод: підбір матеріалу з тексту (цитати; тези); аналіз образу героя; написання твору щодо проблематики художнього тексту; 

дослідницький метод: самостійний аналіз частини, епізода чи цілого твору; зіставлення, аналіз двох чи кількох точок зору на твір в цілому, образ з обґрунтуванням своєї думки.

    Отже, література – глобальний педагог людства – мудріша за будь-якого викладача і за будь-яку систему. Вона не нав’язує, а пропонує взяти до роздуму і серця всі духовні надбання, явища і сили, що формують людину як особистість.

     Ганна МОСКВІТІНА, викладач історії

    Вже другий рік веду Наш освітній сайт — блог, і можу з упевненістю сказати: для сучасного викладача цифрова присутність — це не розкіш, а необхідність. Це потужний інструмент, але, як і будь-яка інвестиція, він має свої світлі та темні сторони, про які я хочу розповісти зі свого досвіду.

 Чому нам це потрібно? Ми створюємо свій авторитет. сайт  став нашою професійною візитівкою. Публікуючи різні дописи, статті, помітила, як зростає наш авторитет серед колег та адміністрації. Кількість відвідувачів нашого сайту постійно зростає, на мою думку це прямий голос у професійному світі.

  З якими труднощами я зіткнулася?  Час, час і ще раз час. Це, мабуть, найбільша пастка. Я витрачаю години не лише на написання якісного контенту, а й на постійне адміністрування. Треба чесно визнати: це стає значним додатковим навантаженням. Мені довелося розбиратися в хостингу, плагінах, SEO, а іноді й платити за них. Якщо не хочеш постійно викликати фахівця, доводиться вчитися цьому самому, що займає додатковий ресурс. Коли ти публічний, ти відкритий для хейту. Потрібно бути готовим до керування своєю репутацією та мати товсту шкіру, щоб не зважати на несуттєве.

 Чи варто воно того? Однозначно так, якщо ви готові інвестувати свій час та енергію, пропоную подумати, ми можемо розмістити на сайті, ще додаткові розділи, які саме, обговорімо. Переваги для професійного розвитку та якості навчання набагато переважають виклики. Але це працює лише тоді, коли ви підходите до цього свідомо, і наш сайт стає динамічним, а не закинутим, центром нашої освітньої діяльності.

Ірина Голібаренко, викладач громадянської освіти

 Сьогодні, у світі постійного стресу і бурхливих емоцій, читання книги стає для мене особливим душевним притулком. Воно дозволяє на хвилину зупинитися, відійти від метушні і знайти спокій у словах авторів.Гортаючи сторінки, книга дарує мені можливість переживати емоції героїв, розуміти їхні вчинки і водночас замислюватися над власним життям. У такі моменти думки стають яснішими, а серце спокійнішим. Особливо, я ціную твори української письменниці сучасності Дарини ГНАТКО. Вони поєднують глибокі ідеї з теплом і людяністю героїв, надихають мріяти та вчитися бачити красу навколо. Читання допомагає відновити внутрішню гармонію, розвиває уяву та терпіння, дає сили справлятися з труднощами. Воно стає не просто відпочинком, а своєрідними ліками для душі, нагадуючи про важливість спокою, роздумів і усвідомлення життя. Книга вчить цінувати моменти тиші і робить наш внутрішній світ багатшим і глибшим.

    Оксана ЗАДОРОЖНЯ викладач громадянської освіти

 Як поєднати традиційні методи навчання з інноваційними, щоб формувати ключові компетентності у студентів?

  Мені, як викладачу громадянської освіти, це питання надзвичайно актуальне. На уроках ми формуємо не лише знання, а й здатність діяти, співпрацювати, критично мислити та брати на себе відповідальність, поважати права людини. Під час уроків громадянської освіти розвиваємо такі ключові компетентності:

• Громадянська – усвідомлення прав, обов’язків; Соціальна і громадська активність – участь у житті громади; Комунікативна – уміння вести діалог, аргументувати; ініціативність і підприємливість – діяти, приймати рішення; Уміння вчитися впродовж життя — самостійний пошук інформації, саморозвиток; Інформаційно-цифрова компетентність – критичне сприйняття інформації, безпечна поведінка в онлайн-просторі.

  Традиційні методи не втрачають своєї ефективності забезпечують системність і послідовність, а інноваційні – сприяють розвитку креативності

   Поєднання традиційних і інноваційних методів навчання на уроках громадянської освіти сприяє активному залученню учнів до процесу навчання, розвитку критичного мислення, формуванню громадянської свідомості та відповідальності, підготовці молоді до життя в демократичному суспільстві.

  Інновації не замінюють традиції, а гармонійно їх доповнюють, створюючи сучасний, ефективний освітній простір.

   Тамара ВОЛОС, викладач української мови 

  Українська мова ― рідна мова для кожного українця, бо саме в ній ― велична історія, глибока мудрість та незрівнянна краса нашої Батьківщини.  Слухаючи  звуки української мови, ми чуємо та відчуваємо спів солов’я, шурхіт листя, цвітіння підсніжників, дзюрчання води.

   Кожна свідомий українець повинен вивчати та поважати рідну мову, бо саме в ній ― душа людини, її справжня сутність. Потрібно цінувати цей коштовний дар, який нам подарований від народження.

  Для активного вивчення рідної мови, для становлення людини як особистості, а також для досягнення успіхів у життя я пропоную учням різні методи та форми, такі як: мовні батли, мовні турніри, мовні двобої, мовні ігри. Пропоную читати твори письменників-класиків для поповнення словникового запасу та формування вміння правильно, чисто і красиво викладати свої думки.

    Алла МІРОШНІКОВА, викладач англійської мови

  Тиждень професії пекаря у нашому навчальному закладі проходить дуже цікаво, професійно й творчо. Кожен викладач, дотичний до підготовки майбутніх пекарів, проводить відкриті заняття, виховні години та різноманітні заходи, що розкривають усю важливість і красу цієї професії.

  Я таку виховну годину проводила вперше. Минулого року це був урок англійської мови для третього курсу. А цього разу це була відкрита виховна година. На захід завітали гості, для першокурсників це був перший подібний досвід. Усі присутні переконалися, що професія пекаря — одна з найпотрібніших у світі, адже саме завдяки праці пекарів на нашому столі щодня є запашний хліб.

  Під час заходу були присутні викладачі та майстри виробничого навчання, які навчають учнів тонкощів пекарської справи. Їм було приємно чути впевнені слова й щирі висловлювання про цінність та важливість їхньої праці.

    Цей день став ще одним підтвердженням того, що професія пекаря — це не просто робота, а справжнє покликання!

Алла МІРОШНІКОВА, викладач англійської мови  

Навчальний рік розпочався для мене дуже плідно. Роботи чимало, але вона надихає, адже навчальний процес органічно переплітається з виховною роботою. Кожен день приносить нові виклики, можливості та радість від спілкування з учнями. Під кінець серпня вже так хотілося повернутися до роботи з дітьми. Душа ніби відчувала, що попереду на мене чекає щось особливе. І справді – цього року я маю першокурсників, я їхній класний керівник. Приємно вражена: діти гарно виховані, щирі, відкриті, готові допомогти. Їхній позитив і доброта надихають!

 Хочеться творити, хочеться робити більше, хочеться радувати і навчати. Тож – уперед!

Людмила КОВАЛЕНКО, викладач української мови 

    Мова завжди крокує поруч із людиною. Вона росте, розвивається і змінюється разом із нами. Ще кілька десятиліть тому ніхто й гадки не мав про слова, якими ми користуємося щодня. А сьогодні вони звучать так природно, наче були завжди.  Згадайте лише слово «смартфон». Колись у людей були стаціонарні телефони, потім мобільні, а тепер ми не уявляємо життя без «розумних» пристроїв, що вміють майже все. Або ж слово «стрім». Раніше пряма трансляція була рідкістю, а тепер будь-хто може натиснути кнопку — і розповідати світу про свої події наживо.    

  Молодь теж не відстає: у їхньому мовленні народжуються свої неологізми. Коли щось неймовірно круте — вони кажуть «топчик», коли дуже смішно — «рофл», а коли незручно чи соромно — обов’язково пролунає «крінж». Ці слова роблять мову емоційною, живою, сучасною. Неологізми відображають життя суспільства. Під час пандемії з’явився термін «ковід-паспорт», у часи війни — «волонтерський хаб». Вони ніби маленькі відбитки нашої історії, адже кожне слово зберігає у собі частинку часу, коли воно виникло.    

 Отже, цікавість сучасних неологізмів у тому, що вони не просто прикрашають мовлення, а й розповідають про нас, про наш світ і нашу епоху. Вони — як живі свідки сьогодення, які завтра стануть історією.

Людмила КОВАЛЕНКО, викладач української мови 

    Ми стоїмо в найважчі часи, але навіть тоді, коли руки опускаються, українська література вчить нас тримати удар. У кожному слові — сила народу, у кожній цитаті — наша пам’ять і наш дороговказ. Ці герої та автори нагадують: ми боремось за життя, за свободу і за тих, кого любимо. Сьогодні слова літературних героїв — наша броня. Світогляд яких літературних героїв Вас мотивує?

Василь Кравчина у повісті «Україна в огні» Олександра Довженка «За що ми б’ємося? За що умираємо? — Голос Кравчини затремтів од глибоко напруженого хвилювання, і хвилювання передавалось бійцям. — … Ми б’ємося за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Батьківщину». Мавка у драмі-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки  «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!»

Ліричний герой Василя Симоненка Живе лиш той, хто не живе для себе, Хто для других виборює життя».

Дем’ян Многогрішний з повісті «Тигролови» Івана Багряного Втікач із концтаборів, сильна духом, смілива людина «Подався доганяти без надії догнати. Але — сміливі завжди мають щастя». «Краще вмерти, біжучи, ніж жити гниючи».

Ліричний герой Тараса Шевченка«Борітеся — поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»

Лірична героїня Лесі Українки поезії «Сontra spem spero  «Так, я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!»

Ці слова — не лише цитати з книжок, а живий досвід боротьби й віри тих, хто йшов крізь темряву до світла. Вони можуть стати для нас зброєю не слабшою за меч: нагадувати, що ми не самі у своєму бою, і що найголовніше — не втратити серця.

      Алла Мірошнікова, викладач англійської мови

   Літо – це час відпочинку, і я використала його з користю та радістю. Цього року моя відпустка була особливо вдалою, адже мені вдалося поєднати приємне з корисним. Подорожі позитивно вплинули як на моє емоційне, так і на фізичне здоров’я.

  За цей час я відвідала сім країн Європи (Польща, Німеччина, Франція, Італія, Швейцарія, Словаччина і Угорщина). Для мене це був абсолютно новий досвід. Кожна країна вразила своєю красою та особливостями. Це безліч нових вражень і яскравих емоцій, які залишаться зі мною надовго.

  Я переконалася: не можна сидіти на місці, потрібно постійно рухатися вперед. Подорожі розширюють світогляд, вчать бачити життя під іншим кутом. Сьогодні діти багато подорожують, і нам, вчителям, важливо йти в ногу з часом, щоб розуміти їхні інтереси та вміти підтримати розмову.

Наші люди живуть у різних куточках Європи, діляться своїм досвідом, і я теж хочу бути в курсі того, як живуть інші. Ці знання роблять мене більш відкритою до світу і допомагають у моїй професії.